Як впливає війна на дітей та яка категорія найвразливіша: інтервʼю з головою ЮНІСЕФ

З якими труднощами стикнулися діти в Україні та їхні батьки за три роки великої війни та як ЮНІСЕФ допомагає їм навіть у найгарячіших точках України? Про все це розповів голова представництва ЮНІСЕФ в Україні Мунір Мамадзаде нашій кореспондентці Єлизаветі Яковлевій.

Пане Муніре, я Вам дякую, що знайшли час для цього інтерв’ю. Нещодавно Фонд ЮНІСЕФ опублікував результати опитування українських дітей. І згідно з ними, фактично кожен п’ятий неповнолітній в Україні внаслідок масштабного вторгнення втратив або друга, або близького родича. Цифра, чесно кажучи, вражає. Розкажіть, будь ласка, яким чином Велика війна вплинула на українських дітей?

Це стосується не лише прифронтових районів, а й усієї країни, бо ми знаємо, що немає жодної дитини, яка б не постраждала в Україні. Найбільше впливають на подальше життя дітей саме ранні роки їхнього розвитку, оскільки саме перша тисяча днів або три роки є фундаментальними для майбутнього людини.

І уявіть собі, є діти, які з народження нічого, крім війни, не бачили. Ми також знаємо, що 40% дітей дошкільного віку втратили свої навички соціалізації, вони позбавлені раннього розвитку. Також є багато випадків порушень навчання дітей. Психічне здоров’я є великою проблемою, бо, як відомо, – для його відновлення подеколи потрібне ціле покоління.

І згідно з нашим іншим опитуванням, ми оцінюємо, що півтора мільйона українських дітей потерпають від цієї війни психічно. Ми також бачимо, що багатьом потрібно буде надолужувати навчання: ви пам’ятаєте, до війни був COVID, і, звичайно, коли ми говоримо про війну передовсім йдеться про повномасштабне вторгнення. Для декого з дітей – війна насправді триває вже 11 років, і це дуже непокоїть нас.

Але все ж, на кого, на яку вікову групу “велика війна” вплинула більше? На тих, хто, як ви кажете, не пам’ятає мирного життя, кому менше 3-х років, або навпаки підлітки, в кого особистість формується в умовах настільки, м’яко кажучи, нелегкого часу?

Коли ми говоримо про вразливість, то, безумовно, розглядаємо вікову групу підліткового віку – як надважливу. Бо це час, коли ми формуємося і готуємося до дорослого життя. А в контексті України – це особлива категорія, з огляду на демографічну кризу. І знову ж таки, це – група, яка має колосальні прогалини в навчанні.

Ми знаємо, що підлітки стали менш активними. Багато з них припинили свою звичну діяльність, те, що робили би за звичних обставин. Під час моїх візитів до прифронтових районів та інших регіонів країни – я спілкуюся саме з цією віковою категорією дітей, підлітків та молоді. І часто вони кажуть, що, на жаль, нема про що мріяти.

Ми запитуємо їх: “Як ви бачите своє майбутнє, де себе бачите?” Одна дівчина в Запоріжжі відповіла, що не мріє взагалі, бо зосереджена на тому, аби вижити. І це жахливо – чути таке від цієї вікової групи, бо, повторюся, – це основна категорія, на яку Україна покладатиметься також економічно, як на робочу силу, аби відбудувати країну. І саме тут ми маємо переконатися, що для цих юних українців є спеціалізована допомога. Особливо, коли йдеться про психічне здоров’я, про їхні навички, перехід від школи до роботи. І це також те, де батьки мають бути більше емоційно прив’язаними до своїх дітей, щоб витримати ці випробування. Саме тому – як ЮНІСЕФ – ми впроваджуємо програми, які допомагатимуть їм на цьому етапі. Бо, як правильно ви зазначили, для батьків і опікунів важливо самостійно справлятися зі своїм стресом, а також підтримувати своїх дітей.

А як щодо освіти? Особливо, в тих регіонах, які знаходяться недалеко від фронту? По-перше, чимало закладів освіти були зруйновані внаслідок обстрілів. І, по-друге, в таких умовах діти, вочевидь, важче і повільніше засвоюють матеріал.

У нас є ще одна послуга, яка допомагає дітям надолужити прогалини в навчанні. Ми констатуємо, що 14 і 15-річні вже відстали на два роки в читанні та на один рік у математиці, і це навіть застарілі дані. Якщо зараз проведемо нові дослідження, я думаю, що ситуація з оцінками – погіршиться ще більше.

Але попри це, ми бачили колосальні спроби уряду та місцевої влади повернути дітей до школи. Ми, як ЮНІСЕФ, створили безпечні навчальні простори по всій країні – це 144 школи, особливо в прифронтових. Для нас – це не тільки навчальні простори, а й можливість дітям спілкуватися. Це так само важливо, адже в сучасному світі говоримо не лише про успішність. Ми знаємо – для того, щоб нове покоління змогло реалізуватися у майбутньому, а також – на ринку праці, вони мають володіти гнучкими навичками, як-от критичного мислення. Саме тут ми змогли надати підтримку 45 тисячам школярів. Тож, я вважаю, важливим є не лише вчасне корегування у навчанні, а й безпечності шкіл для учнів. Діти мають отримувати всебічну підтримку – від шкільного харчування до інклюзивного дизайну. В освітніх закладах також повинні бути психологи, щоби допомагати учням упоратися зі стресом. Також нам потрібно, аби старшокласники готувалися до кар’єрного розвитку. Ми створили понад 60 молодіжних центрів по всій країні, щоб сприяти цьому.

На жаль, багато дітей залишилися без батьківського піклування. Але не тільки батьки чи дорослі можуть підтримати в цій ситуації. Є багато інших проєктів і програм, які слід запустити на місцях для допомоги.

От до речі, про дітей, які батьків не мають з тих чи інших причин. Знову ж таки, через війну кількість сиріт в Україні зростає. До речі, фонд ЮНІСЕФ створив ініціативу під назвою “Кращий догляд для кожної дитини”. Вона включає, зокрема, підтримку дітей. А якщо неповнолітні все ж залишились без батьків, то пропонується кілька різних кейсів, як це вирішити. Наскільки я зрозуміла, це не лише усиновлення, а й інші форми сімейного виховання. Розкажіть, будь ласка, докладніше про цю ініціативу.

Ініціативною «Найкраща реформа догляду», по-перше, керує Рада Безпеки ООН, Конвенція про права дитини, бо кожна дитина має право рости в сім’ї. І, на жаль, з радянських часів Україна успадкувала цю стару систему розміщення неповнолітніх у дитячих будинках та інтернатах. коли є вразливі місця, з якими діти стикаються. І те, що ми знаємо здебільшого у ці заклади потрапляли діти, які мали хоча б одного живого біологічного батька.

Це означає, що не було достатньої підтримки сім’ї, щоби такі діти зосталися в родині. Бо в час війни, а якщо це ще й поєднане з перебуванням в інтернатах і дитячих будинках, це завдає величезної шкоди емоційному і гармонійному розвитку. Тому ця реформа – досить комплексна. Зараз є нова стратегія, розроблена урядом. І ми вже підтримуємо органи влади в 10 регіонах, щоби перевести її в конкретні заходи на місцевому рівні. І має різні розміри. Один, я вважаю найважливішим, — зосередитися на профілактиці.

Лише запровадивши мінімальний пакет соціальних послуг, ми зможемо запобігти вилученню дітей. Наприклад, якщо причина – це бідність чи інші труднощі, які переживають сім’ї, то державні й муніципальні служби мусять втрутитися, щоб підтримати такі родини, допомогти їм упоратися з проблемами та запобігти таким обставинам надалі. Це одна група.

Інша, знову ж таки, – це реальність, що у нас скрізь можуть залишитися діти, без опіки рідних. Вони можуть бути жорстокими. Можуть бути інші причини.

Отже, щойно дитина залишиться без батьківського піклування, нам передовсім потрібно знайти альтернативні варіанти догляду в сім’ї. Не віддаючи їх у заклади, як я вже згадував, у ті великі установи, які шкодять їм, а шукати альтернативу. І насправді є багато варіантів, що їх можна запровадити за міжнародними та європейськими стандартами. У нас, звісно, є родинна турбота, коли близькі родичі можуть піклуватися про дітей.

У нас є опіка як форма підтримки. У нас є названі сім’ї. А ще, як ви знаєте, уряд також ініціював створення прийомних родин і підтримку їх, а також інші форми сприяння і заохочення.

І усиновлення – теж доступний варіант. Тож, окрім цих двох компонентів, третій — це поглянути на самі заклади, ці дитячі будинки та інтернати. Бо нам потрібно буде їх трансформувати, щоб вони могли надавати дітям більше, ніж послуги. І майже 20% тих дітей, які перебувають у закладах, – діти з інвалідністю.

Тож вони потрапляють у ті заклади, бо інклюзивної освіти немає. Немає батьківської підтримки, пов’язаної з інвалідністю та багатьма іншими. Тому ця реформа комплексна.

Це вимагає часу та енергії, відданості та фінансових ресурсів. І зараз ми реалізуємо реформу конкретно в 10 регіонах. І в кожній області – це близько п’яти муніципалітетів, де ми запроваджуємо той мінімальний пакет для успішності реформи. І це також – частина вимог, щоби стати країною-членом ЄС.

Звичайно, реформувати систему переповнених дитячих будинків і змінити її, наскільки це можливо, на систему патронатних родин, дитячих будинків сімейного типу, це довго, це вимагає зусиль, звичайно. Але все ж таки, в якій перспективі в Україні можлива ця реформа?

Стратегію насправді придумати легко, але якщо люди не зрозуміють і не запропонують такої підтримки, то ми не зможемо йти вперед. Але після спілкування з цими родинами й батьками я переконаний: завдяки стійкості та демонстрації турботи і підтримки найуразливішим групам, – Україна має чудові шанси досягти успіху в цій реформі.

Тож це потребує часу, я знаю. Це – тривалий процес. Подеколи навіть лунає скептицизм.

На жаль, іноді є різні групи, які лобіюють, щоб діти залишалися в інтернатах і дитячих будинках, бо так робилося десятиліттями. Отже, є опір змінам. Але, гадаю, знову ж таки, разом із політичною волею, а також, з огляду на те, стільки українців бажають допомогти незахищеним, ми впевнені – ця реформа буде успішною.

Я Вам дуже дякую за інтерв’ю.