чому Україна не може залучити інвесторів у енергетичний сектор? — Forbes.ua

Україна заявила про свою відданість енергетичному переходу. Українська сторона підписала Угоду про асоціацію з ЄС, приєдналася до Енергетичного Співтовариства, задекларувала свою відданість посиленню співробітництва у сфері енергетики. 

На практиці ж, держава гальмує інфраструктурні зміни застарілими правилами, які не відповідають європейським підходам. Зокрема, це закон України №155-IX від 3 жовтня 2019 року про концесію, №3687-VI від 8 липня 2011 року про оренду обʼєктів паливно-енергетичного комплексу та №192/96-ВР від 15 травня 1996 року про трубопровідний транспорт.

Законодавчий глухий кут

Потенційно привабливими для концесій чи оренди є державні активи в енергетиці, зокрема ГТС, електромережі, підземні газосховища, теплоелектроцентралі та інші об’єкти, що можуть бути адаптовані для зелених технологій, таких як воднева або мультиенергетична логістика.

Попри наявність загального законодавства про концесію та спеціальних законів щодо оренди об’єктів ПЕК, більшість ключових енергетичних активів фактично виведені з-під їхнього регулювання через галузеві закони. 

Це стосується, зокрема, ГТС, магістральних мереж і газосховищ, де або прямо заборонено застосовувати концесію й оренду, або встановлені умови, які ускладнюють залучення інвесторів для модернізації. В результаті, законодавча база не відповідає потребам зеленої трансформації та енергетичного переходу.

Навіть для об’єктів, які формально можуть бути передані в оренду чи концесію, процедури залишаються занадто складними та орієнтованими на старі індустріальні моделі. Відсутність гнучких інструментів державно-приватного партнерства, стабілізаційних гарантій та адаптаційних процедур для нових технологій гальмує запуск масштабних інвестиційних проєктів у енергетиці.

Все більше міжнародних партнерів готові інвестувати в енергетичні, зокрема водневі проєкти, модернізувати українську інфраструктуру та запускати пілотні зелені коридори. Однак на кожному етапі вони стикаються з серйозними правовими, процедурними та інституційними бар’єрами. Парадоксально, але Україна має всі зовнішні можливості для розвитку, водночас стикається з внутрішніми перешкодами, які вона створила сама.

Концесія, яка стала лабіринтом

Закон України «Про концесію» мав стати універсальним інструментом для співпраці між державою та інвесторами, створюючи чіткі правила гри для обох сторін. Однак на практиці цей механізм більше нагадує складний лабіринт. 

Інвестори стикаються з бюрократією, ризиками та непередбачуваністю, що замість стимулювання розвитку інфраструктури, зокрема в галузі відновлюваної енергетики та водневих технологій, створює юридичні пастки. Це демотивує інвесторів, знецінює прозорість процесу та руйнує довіру.

Особливо це виявляється у greenfield-проєктах, де потрібно будувати інфраструктуру з нуля. Щоб реалізувати такий проєкт, інвестору необхідно пройти через безліч погоджень, серед яких найбільш непередбачуваним часто є рішення Кабінету Міністрів. Це лише частина проблеми.

Інший бар’єр – публічним партнером у межах концесії може бути тільки орган державної влади. Однак критична інфраструктура зазвичай контролюється державними підприємствами, які не мають таких повноважень. Тому ключові учасники часто залишаються поза процесом. Крім того, наявність політичної нестабільності та відсутність ефективних механізмів захисту тільки ускладнюють ситуацію, перетворюючи концесію на непередбачуваний процес із високими ризиками для інвестора.

Створений для стримування закон про оренду

Схожа ситуація й у сфері оренди обʼєктів паливно-енергетичного комплексу, що перебувають у державній власності. Законодавство, яке регулює цю сферу, було розроблено з акцентом на захист від приватизації, а не на залучення інвестицій. Його логіка — стримування, а не розвиток. 

Сьогодні ж, коли Україні необхідно адаптувати енергосистему до європейського кліматичного курсу, така модель вже не лише застаріла, але й стала серйозним гальмом для прогресу.

Проєкти з модернізації енергетичних обʼєктів за допомогою міжнародного фінансування стикаються з барʼєрами, які суперечать економічному здоровому глузду. Багато обʼєктів, що могли б стати основою для енергетичного прориву, є просто недоступними через жорсткі законодавчі обмеження. Інвестори, які звикли до європейських стандартів, часто стикаються з правовим середовищем, де ці стандарти не застосовуються.

Угода про асоціацію з ЄС зобовʼязує Україну гармонізувати своє енергетичне законодавство з acquis communautaire — правовою базою Євросоюзу. Це не лише формальна зміна норм, але й переосмислення підходів. 

Україна повинна перейти від тотального контролю до ефективного регулювання, від адміністративного управління до прозорого партнерства. Це передбачає рівноправність учасників, конкурентність і відкритий доступ до інфраструктури — те, чого сьогодні бракує в українській моделі концесій і оренди в енергетиці.

У Європі вже активно розвиваються водневі хаби та транскордонні коридори, країни координують інфраструктурні рішення, створюють спільні операторські платформи, і все це — на основі зрозумілих та надійних правових режимів. 

Україна ж, навіть маючи підтримку таких програм, як REPowerEU та Ukraine Facility, поки не може запропонувати інвесторам таку правову визначеність. Як наслідок, країна втрачає можливості, які могли б стати каталізаторами економічного зростання.

Стратегія без статусу

Ситуація з Водневою стратегією України до 2050 року яскраво ілюструє, як амбітні цілі можуть залишитися лише на папері. Вона й досі не затверджена та лише фігурує у переліку пріоритетних дій уряду на 2025 рік. 

Документ передбачає інтеграцію України в європейську інфраструктуру та розвиток експорту водню, але без юридичного статусу та чіткого плану дій ця стратегія не має практичної сили. Як наслідок, інвестори та державні установи не розуміють, на що орієнтуватися і як діяти в контексті державної політики.

Головна проблема полягає не в окремих законодавчих прогалинах, а в відсутності послідовної політичної волі змінити підхід до інвестицій та інфраструктури. Доки держава буде сприймати інвесторів як прохачів, а національні активи — як недоторкані артефакти, гучні заяви про стратегічне партнерство з Заходом залишатимуться порожніми словами. 

Україна повинна чітко зрозуміти: інфраструктура — це не пам’ятник, а інструмент. Саме через інструменти, які ми будуємо або знецінюємо, визначається місце країни у світовій економіці та політиці.

Час для інституційної трансформації

Спроба перезапустити державно-приватне партнерство без оновлення правової бази — це те саме, що будувати нову енергетику на застарілих підходах. Потрібна не точкова корекція, а структурна трансформація. Вона повинна бути узгоджена з цілями Європейської зеленої угоди, принципами циркулярної економіки та логікою енергетичного переходу.

Лише коли державні інститути почнуть працювати в логіці партнерства, а не обмежень, Україна зможе не лише інтегруватися в ЄС, а й впливати на формування нової енергетичної архітектури Європи.

Формально Україна має всі передумови: міжнародні угоди підписані, стратегічні цілі задекларовані, доступ до фінансування є, підтримка суспільства наявна. Але доки замість реальних дій лише існують добрі наміри на папері, ми залишаємося спостерігачами енергетичного переходу, а не його активними учасниками. 

Інституційне зволікання — це по суті прихована відмова.